Бойове хрещення «Поліських вовків»

Минулоріч вони були просто 60 батальйоном ТрО у складі 104 бригади ЗСУ. Обороняли кордон з північним сусідом і вчились тримати зброю в руках. Нині — це «Поліські вовки», які здобули бойовий досвід на одному з найзапекліших напрямків фронту. Люди, які до 24 лютого 2022-го були водіями, підприємцями, юристами, фінансистами, медиками чи взагалі проживали за кордоном, чотири місяці тримали оборону на околицях Бахмута. Тепер вони готові розповісти про це тим, заради кого, власне, це й робили.

1. «Ервін». Комбат
Ми зустрілися з Романом Волощуком в останній день його перебування на посаді командира 60 батальйону. Вже наступного — він став заступником командира 104 бригади. Військовослужбовець з позивним Ервін поспішав до своїх бійців з новинами. Тож часу на спілкування було небагато.

Тодішній комбат, нині заступник командира бригади Роман Волощук.
Тодішній комбат, нині заступник командира бригади Роман Волощук.
Фото: скріншот із відео «Поліських вовків»
«Нас не хотіли відпускати»
— «Поліські вовки» перебували в зоні активних бойових дій з початку квітня до серпня. Ми виконували завдання в одному районі оборони — права околиця Бахмута. Тож, якщо авіація заходила на Бахмут, ми її прекрасно бачили, неодноразово вона працювала і по наших позиціях, — розповідає комбат. — Ми повинні були стримувати і не пропустити противника в глибину оборони. Це основне завдання. Але було ще багато супутніх. У нас же є своя артилерія. Ми влучно працювали. Це, можна сказати, «снайперська» стрільба. З міномета розрахувати все — це серйозна задача. Ми змусили ворога обходити наш район оборони за 5 кілометрів. Заставили, щоб вони одиночно рухалися, щоб відчували страх. Для цього працювали злагоджено всі: безпілотники, артилерія, розвідка, інженери, піхота.
Ми стояли на стику двох механізованих бригад. Спочатку до моїх бійців ставились з обережністю, як і до багатьох бригад ТрО на фронті. Але в результаті ми отримали подяку за те, що гарно підтримували їх вогнем, забирали поранених, надавали медичну допомогу, БК. А коли я вже доповів, що район оборони здав, командир іншої бригади сказав, що вперше відмічає підрозділ ТрО, який на такому рівні виконує завдання на передньому рубежі. Нас не хотіли відпускати.
«Кожен на своєму місці — герой»
Виокремити якийсь конкретний геройський вчинок з крайнього бойового досвід комбату складно. Каже, все, що робили бійці, якоюсь мірою подвиг. Водночас історії порятунку, прийняття екстраординарних рішень, блискучої роботи з різних видів озброєння траплялися так часто, що ставали буденністю. Все ж одну з таких командир розповідає:

— Потрібно було побудувати переправу через водойму. Вона була необхідна для подальшого ходу бойових дій, але розташована в зоні видимості ворога. Тож відкрити вогонь росіяни могли в будь-який момент. Ми отримали це завдання і виконали його в найкоротший термін без втрат. За годин п’ять інженери під прикриттям кулеметників збудували переправу. Завдяки цьому почався трафік. І БК доставляли, і поранених евакуювали. Користувалися нею всі, хто стояв у цьому районі оборони. Це була надзвичайно важлива споруда.
Завдання комбата
— Моїм завданням було організувати надійну оборону, зберегти максимально людей, спланувати все, відпрацювати ризики, — пояснює командир «Поліських вовків». — Щоб на кожен форсмажор був свій «план Б». Максимально безпечно зайти та вийти. І максимально якісно виконати задачу. Коли бригади, до яких нас прикомандирували, побачили, що ми можемо стояти і тримати позиції, то нам їх докидали і докидали. Півтора місяця активної фази, коли були втрати, ми тримали майже 5 км. Для окремого батальйона — це багато. Одна з механізованих бригад на той момент вже довго там стояла. І за рахунок того, що ми стали великим фронтом, у них була можливість перегрупуватися і проводити активні штурмові дії: Кліщіївку, Андріївку брати.
Це передові позиції, по-простому кажучи — «нуль». Дистанція до противника подекуди була 50-70 метрів. Ми чули, як вони там переговорюються. Проти нас стояли «вагнерівці», «шторм-Z», «чвк ветерани». Розумієте, при якому психологічному навантаженні працювали мої бійці?

«Народний Хаймарс» та інше озброєння
Старий КАМАЗ, на якому ще старіша за нього зенітка, бійці 60-ки називають власним «Хаймарсом». Гармату 57-го калібру, якій 74 роки, ворог остерігався. Таких по всьому світу залишилося небагато.

— Це справжні фахівці зробили зі старої зенітки нормальну зброю, — розповідає Ервін. — Вона в напрузі тримала 10 км фронту, повністю адаптована до бойових дій. По ній стільки «отвєток» було, що й колеса попалили. Але вона повернулась. Зараз зробили капремонт двигуна, тому що вона працювала там в режимі «тапок в пол», на великих швидкостях. І ствол міняли, бо велике напрацювання на ньому було. Ну реально «Хаймарс» наш, народний. Хлопці адаптували її по наземних цілях стріляти до 7, 5 км. Вона ж в режимі автоматичного вогню працює — до 80 пострілів у хвилину. Це висока інтенсивність, високий темп. У розрахунку на зенітці шестеро осіб. Одним із них був Володимир Долід, який загинув у ДТП.
У розпорядженні бійців також різноманітна стрілецька зброя, гранатомети, міномети, коптери й антидронові рушниці. Після повернення отримали БТР-70 і броньовик Roshel Senator.

— Ми посадили ворожий коптер, на якому писало «вагнер груп», антидроновою рушницею. В нас було їх чотири штуки, одну розвалили. Дороге задоволення, але нічого не варте порівняно з людським життям, — пояснює комбат.

Сталеві воїни
— Я ніколи не недооцінював ворога. Тому своїх бійців тримав у легкому напруженні, — продовжує розповідь Роман Волощук. — Ми не розслаблялися. Кожен день працювали. Укріплювали позиції, виривали нові. Дуже багато копали, ви навіть не уявляєте скільки. Машини заривали, склади, рили окопи, бліндажі. Це величезна робота. Була активна фаза контрнаступу. І коли почало прилітати, то вони нас і рятували.

Щоб не було великого психоемоційного навантаження, ми робили маленькі ротації. Щоб бійці могли відійти хоча б за півтора кілометра в село відпочити, помитися, поїсти, поспати. Але командному складу, на жаль, такої можливості не давали. Командири взводів, рот, головні сержанти — вони постійно перебували на позиціях.

Перевага конкретно нашого батальйону в тому, що тут практично всі місцеві й один одного знають. Родич, сват, брат кум — вони стоятимуть один за одного за будь-яких умов.

Бійці батальйону.
Бійці батальйону.
Фото: скріншот із відео «Поліських вовків»
Для багатьох це був перший бойовий досвід. Мені пощастило служити зі сталевими воїнами. Усі по-різному реагували на події. Але вони вистояли. Зараз у нас режим відновлення. Менше навантаження, більше можливостей побути з рідними. Звичайно, було б добре, якби вони пройшли і професійну психологічну декомпресію.

«Бути стійкими не лише на полі бою»
— Основна задача командирів на всіх рівнях — сприяти декомпресії. Ми маємо навчити бійців бути стійкими не лише на полі бою, а й після повернення, — зауважує комбат. — Правильно реагувати на байдужість чи критику, бути готовими до різних реакцій на військових.

У свою чергу цивільним варто не провокувати, зневажливо не ставитись, не знецінювати їх досвід. Не мірятися тим, хто зробив більше. І ще варто перестати думати, що випити разом із військовим — це ваша підтримка. Ні, краще просто подякуйте йому чи мовчки потисніть руку. Повагу можна проявити по-різному, елементарно поступившись у черзі.

2. Дмитро. Командир першої стрілецької роти, капітан
Коли у холодному квітні 2023-го перша рота під командуванням Дмитра займала свої позиції на околиці Бахмута, розкислий ґрунт ще прикривав сніг. Коли виходили у переддень нещадно спекотного серпня — землю покривали численні уламки боєприпасів і залишки посічених дерев. Бійці утримували позиції, які можна назвати найнебезпечнішими — їх щойно відбили у ворога. І той намагався робити все, щоб їх повернути. Зусиллями, зокрема, цих воїнів, територію утримали.

Чути ворога за 100 метрів
— У нас була дуже відповідальна ділянка фронту. Ми були найближче до Бахмута. Бої тривали всюди, але в нас була частина території, яку тільки-но відбили і противник намагався зайняти її знову. Ми стали на ті позиції, щоб обороняти. Стримували атаки ворога, тоді як інша бригада йшла в наступ, — пояснює капітан ЗСУ.

Дмитро — житель міста Сарни. Раніше був військовим, тоді працював у міліції та вийшов на пенсію. Коли почалась повномасштабна війна — дзвінка вирішив не чекати. Знав, що формується підрозділ територіальної оборони, тож написав заяву і долучився. Спочатку став командиром взводу, а потім — роти.

Ротний (праворуч) разом із комбатом на позиціях.
Ротний (праворуч) разом із комбатом на позиціях.
Фото: надане бійцями
— Я завжди перебував на нулі, бо повинен був усе координувати та контролювати, — розповідає ротний. — Інколи, раз у тиждень на декілька годин, просився виїхати, щоб прийняти душ, привести себе в порядок. І повертався. Організувати ротацію чи підвезення забезпечення, щоб залишатися непомітними для ворога — це все мої завдання. Ми рухались без скупчень, у сутінках, по одному. Все, що відбувалося в роті — це рішення її командира. І відповідає за ці рішення теж він.

Перша стрілецька рота стояла орієнтовно за 100 метрів від противника — по обидва боки каналу.

— Ми їх чули. Особливо у вечірній час, коли птиці і все затихає, — продовжує ротний. — Ми намагалися бути тихими, розмовляти пошепки. Не можна ні палити вогнище, бо дим видно, ні жодних світлових елементів застосовувати. Ми намагались не показуватися. Бо якщо ти потрапляєш в їх зону видимості, то туди летить усе, що можна. Так само діяли й ми: бачиш ворога — знищуєш. Це війна.

«Це не цифри, це — люди»
Частину бійців «Поліських вовків» прикомандирували до механізованої бригади. Ротний пригадує, що спочатку вони до ТрО ставилися з обережністю:

— Ніхто ж не знав, як ми себе проявимо. Спершу нам дали невеличку ділянку, щоб перевірити боєздатність. А тоді було прийнято рішення розтягнути фронт. Умовно кажучи, якщо ми перекривали 100 метрів, то нам дали 300. Ну і це розширення якраз на нашу роту припало. І там була «важка» територія. Противник туди лупив усе, що в них було. Міномети, артилерія працювали постійно. Ми виконували завдання на рівні з сусідніми підрозділами бойових бригад. Ніхто не втік, не відмовився, не підставив. Але страшно було всім. Це природно мати страх за своє життя.

Попри складні умови, холод чи спеку, постійну загрозу, найважче на фронті, каже Дмитро, втрачати побратимів. Це його найбільший страх:

— У мене в роті загинуло 5 осіб. Це страшні смерті. Ти з ним 5 хвилин тому говорив, а тут його вже немає. Мій найбільший страх — за людей. Після кожного масованого обстрілу я перевіряв з пересторогою, чи всі виходять на зв’язок. Бувало, хтось не відповідає по технічних причинах, а вже переживаєш, чи живий. чи ні. Все інше можна перенести. А втрати — найважче. За статистикою бувають і більші втрати. Але ж це не цифри, це — люди.

До слова, командир першої стрілецької роти двічі отримав поранення. Перший раз від евакуації відмовився та продовжував перебувати на полі бою. Друге поранення було складнішим, після нього капітан досі відновлюється.

3. «Британець». Командир мінометної батареї, старший лейтенант
— До АТО я працював у British American Tobacco. Тож, коли потрапив на службу, хлопці мене назвали «Британцем», — одразу ж пояснює свій позивний мінометник. — У 2015-16 роках був в АТО. Після того працював далекобійником в Європі. А як війна почалась, то повернувся з-за кордону. Я хотів у бригаду, в якій я служив раніше. Але вони вже були на передовій під Миколаєвом. Потрібно було чекати. А я ж не чекати приїхав. Були знайомі, які пішли в тероборону, теж офіцери. Так і я сюди пішов служити.

Хоч у «Британця» вже був бойовий досвід, проте порівняти його з нинішнім неможливо. Після лютого 2022-го, каже, війна стала інтенсивною, жорстокою та складною:

— Зараз набагато важче йдуть бої. Тоді начебто виконували функцію прикордонників. Лінія зіткнення вона була місяцями і навіть роками непорушна. Ми просто обороняли ці рубежі: що з одного, що з іншого боку. Ми стояли біля Попасної. За весь час взяли один невеликий населений пункт. Це клаптик метрів 500. Зараз усе набагато важче. Йдуть бої, втрати масштабніші, ресурси більші залучаються.

Мінометники на фронті насамперед надавали вогневу підтримку піхоті. Перебуваючи на позиціях далі, прикривали їх, а також наступ суміжних штурмових бригад.

Відповідь за загиблих побратимів.
Відповідь за загиблих побратимів.
Фото: скріншот із відео «Поліських вовків»
— Задач багато, та основна — знищити ворога. Потрібно було не просто обороняться, а ще й шукати цілі й накидати їм. У в будь-який момент нам надходила команда — виставити міномет, навести на ціль і відпрацювати. Москалі постійно моніторять, звідки йде вихід. Мінометники — це важлива ціль, — зауважує «Британець». — Тому в нас були окопи, бліндажі обов’язково, вихід наверх, викопаний спеціально під міномет. Зброя виставляється, працює, розбирається і швидко ховається. Навіть якщо буде вогонь у відповідь, то хлопці вже під захистом. У нас усе озброєння вціліло. Мінометна батарея вийшла з бою без втрат.

Ураження ворога моніторили з квадрокоптерів — мінометники одразу ж бачили результат своєї роботи й отримували, в разі потреби, коригування.

— Але в нас хлопці такі профі, що й з першого разу влучали, — сміється. — Є навіть там і відео на сторінці 104 бригади, де мої хлопці відпрацювали по ворожій піхоті. Це мій навідник спрацював дуже точно. З першої міни.


4. Роман. ТВО командира другої стрілецької роти, старший лейтенант
24 лютого, коли почалася повномасштабна війна, як і більшість, Роман пішов у військкомат. Звідти його направили в ТрО. На бойових військовослужбовець був командиром першого взводу роти, яку згодом очолив.

— Кожен піхотинець повинен вміти насамперед адекватно оцінювати обстановку, справлятися зі страхом і подбати про власну безпеку, — наголошує Роман. — На території, де ми стояли, були окремі місця, з яких можна було б вести спостереження. Ми отримали завдання забезпечити пересування особового складу по цій місцевості — рили траншеї і то багато. Наприклад, мій взвод під обстрілами метрів 500 траншей викопав. Це колосальний обсяг роботи. Так, ми не спали — копали. Але завдяки їм і вціліли.


Фото: скріншот із відео «Поліських вовків»
«Ти його або він тебе»
Ворожі позиції були розташовані доволі близько — до них діставала навіть стрілецька зброя. Тож за противником спостерігали безперервно.

— Видивишся, що він щось підозріле робить або починає прориватися до тебе, підкопи робить, — відкриваєш вогонь. У мене навіть водій навчився стріляти з РПГ і знищував їх, — ділиться Роман. — Ніхто не давав ворогу просунутися. Ти бачиш противника й маєш відразу прийняти рішення: ти його або він тебе.

На бойових.
На бойових.
Фото: скріншот із відео «Поліських вовків»
Обстріли артилерії тривали протягом усього дня періодами 10-20 хвилин. Останнім часом російські військові навчилися робити скиди дронами, тому гранати теж прилітали.

— Там єдине правило: чуєш крик «В укриття!», вихід арти, міномету, свист чи будь-який підозрілий звук — ховайся, а тоді думай і приймай наступні рішення. Міни лягали геть поруч. Невідомо, що було б, якби ми не ховалися. Після одного з обстрілів ми вийшли — все навкруги посічене. А хвилину тому там стояли хлопці. І саме ця хвилина може бути вирішальною, — пояснює ротний.

5. Дмитро «Мейн». Командир роти вогневої підтримки, старший лейтенант
Рота вогневої підтримки — це найбільш озброєний підрозділ в батальйоні, який має багато як і протитанкового озброєння, так і протипіхотного: АГС, СПГ, NLAW, РПГ різних видів, важкі кулемети типу ДШК. Підрозділ надає підтримку стрілецьким ротам.

— Тобто якщо вони займають рубіж оборони і їм не вистачає ресурсів, як живої сили, так і озброєння, то ми надаємо своїх людей і техніку, щоб їх підсилити, — пояснює ротний.


Фото: скріншот із відео «Поліських вовків»
До вторгнення він проживав у Києві. А 24 лютого 2022 року вирішив, що піде воювати. Призвався з рідного краю й потрапив у підрозділ ТрО.

— На початку березня я став командиром окремого гранатометного взводу. Він по факту був розрахований на зупинення важкої військової техніки. Це один із перших підрозділів, що сформувався і став на позиції захисту кордону з білоруссю, коли звідти була загроза. У липні вже була сформована рота вогневої підтримки. В той час я був на посаді командира взводу в цій роті. На бойових я фактично виконував обов’язки ротного, а з серпня 2023-го став ним офіційно, — розповідає Дмитро.

«Свист — це момент відчуття смерті»
Переважна більшість військовослужбовців у роті вогневої підтримки — це люди, які мають бойовий досвід. Ним вони ділились з бійцями, які на службі вперше. І були готові до реальних бойових дій.

— Більшість особового складу хотіли потрапити на передову. Вони більше року просиділи тут, біля кордону, й розуміли, що це не та війна, на яку вони йшли. Хотіли показати себе та довести самому собі насамперед, чого ти вартий, — пояснює старший лейтенант. — Буквально тиждень-два — і ти звикаєш до пострілів, вибухів. Є момент страху, коли чуєш вихід, але вже розумієш, чи він твій, чи не твій, чи буде поруч, чи далі. Ця мить, коли чуєш свист — це момент відчуття смерті. Але до всього звикаєш.

Рота вогневої підтримки займала позиції на другій лінії фронту. До них рідко діставали мінометні обстріли, проте працювала важка ствольна артилерія.


Фото: скріншот із відео «Поліських вовків»
— Ми отримували постріли танків, 152-го калібру і таке інше. Це було не так часто порівняно з першою лінією, але доволі відчутно. Коли ми сиділи в бліндажі і поряд лягало, метрів за 10-15 від нас, після вибуху починали летіти осколки. Дуже чути, як вони січуть листя, дахи, — пригадує Дмитро. — А нам якраз костопільські волонтери допомогли пригнати авто. Після обстрілу я боявся побачити, що новенька автівка прошита осколками. Виходимо — а вона ціленька. І за три місяці по ній нічого не прилетіло. Це фартовий автомобіль. Він врятував двох людей. Тоді по нас працювала ствольна артилерія 152 калібру. Ми втратили побратима, ще двох важко поранило. Надали першу медичну допомогу й саме на цій машині встигли доставити бійців, щоб їх стабілізували. В одного повністю була розроблена нога, в іншого дуже багато осколкових поранень — уся права сторона. Ефективно відпрацював як підрозділ в цілому, так і наші медики. Навіть водій, який прийняв рішення везти їх до лікарні без евакуаційної групи. Якби витратили до десяти зайвих хвилин — невідомо, що трапилося б.

«Запам’ятовується братський сміх»

Фото: скріншот із відео «Поліських вовків»
«Поліські вовки» перебували на Бахмутському напрямку майже чотири місяці. Проте дні там, каже Дмитро, спливали максимально швидко. А запам’ятовуються з них більше позитивні епізоди:

— Ти просто розумієш, в якому сюрі перебуваєш. І запам’ятовується під час цього братський сміх, якісь жарти, навіть чорний гумор. Без нього ніяк. Якось мій побратим Олександр готував обід і почався артобстріл. Зрозуміло, що всі одразу ж у бліндаж. Через хвилин 30 перебування в укритті Саша підривається і такий: «Я забув про борщ!». Просто біжить за тим борщем, бо йому треба мужиків нагодувати. Там змінюються цінності. Якщо ти прокинувся — це вже добре, якщо поснідав — чудово. А якщо ввечері ще й лягаєш спати — це шикарний день.

6. Андрій «Дев’ятий». Командир третьої стрілецької роти, лейтенант
Андрій у Збройних Силах з 2011 року. Майже усе свідоме життя — в армії. Починав службу солдатом на Рівненському полігоні, а після початку АТО пішов по бойових бригадах.

— У 2014 році приєднався до 51-ї, перевівся добровільно. До речі, там із командиром батальйону проходив службу. За спеціальністю в різні часи я був і санітар-стрілець, і кулеметник, і гранатометник, але фактично до кінця 2014 року ми виконували роль розвідки у складі 51 бригади, — розповідає військовий. — У 2021-му, перед початком війни, я звільнився з військкомату, закінчив військову кафедру, та на початку 2022 року підписав контракт з 14 бригадою. В лютому я ще чекав документи, але почалась війна й контракти замінила мобілізація. В березні 2022-го вирішив шукати собі місце самостійно. І в 60 батальйоні запропонували посаду. Я прийшов вже тоді офіцером в групу планування. Близько 3-4 місяців послужив, а тоді став командиром роти, оскільки мав досвід як керівництва підрозділом, так і бойовий.

«Дев’ятий», командир третьої стрілецької роти (праворуч).
«Дев’ятий», командир третьої стрілецької роти (праворуч).
Фото: надане бійцями
«Росіяни недооцінили не лише українську армію, а й наш народ»
Лейтенант розповідає, що до останнього не вірив у можливість повномасштабного вторгнення. Скептично ставився до новин, а обстановка на фронті, каже, не свідчила про загострення:

— Я пам’ятаю ситуацію з 2014 року, коли ми сиділи в селі за 9 км до Іловайська. Перед Днем Незалежності. Ми вже знали, що перебуваємо в кільці. Я чітко пригадую, як тоді по новинах розповідали, що нас визволять. Але сталося 29 серпня. Так званий зелений коридор і його наслідки. Тобто обстановка може бути одна, а інформацію подають іншу. Тому, чесно кажучи, я не вірив у те, що може бути повномасштабна війна. Думав, що це провокації. Тим паче, в зоні АТО з 2014-го до кінця 2017 року нічого не свідчило про це. Остання наступальна операція росіян — це, мабуть, Дебальцеве. Не було загострення.

Росіяни, на думку досвідченого військового, точно недооцінили не лише українське військо, а й увесь народ. Пригадує, як на початку 2022-го бити ворога готові були абсолютно всі:

— Вони думали, що заїдуть, а ми тут зброю покидаємо. Ще до того, як я потрапив у батальйон, мова йшла про можливий наступ зі сторони білорусі. Місцеве населення самоорганізовувалось, будувало блокпости, об’єднувалися мисливські загони, тобто люди, які мали доступ хоч до якоїсь зброї. Виготовляли коктейлі Молотова, розробляли план засідок. Я сам це бачив і брав участь. Тому вони недооцінили не лише українську армію, а й наш народ.

«Вони нас постійно бачать, як і ми їх»
Андрій з легкістю знаходить аналогії та відмінності у веденні бойових дій в зоні АТО/ООС і на нинішньому фронті. Такої інтенсивності, запевняє, не було:

— На початку 2014-го, коли штурмували Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, то ми стикалися з так званим «ополченієм». Тоді артилерії майже не було. Працювали в основному міномети та стрілецька зброя. В Іловайську ситуація була складнішою. Сам пам’ятаю, як 29 серпня застосовувалася авіація противника, і вже конкретно працювала артилерія. А десь після весни-літа 2015-го була домовленість про заборону її застосування. Тому найтяжче озброєння, з якого прилітало, це в основному 120-й міномет і то дуже рідко. Такої інтенсивності вогневого ураження, як зараз, не було.


Фото: скріншот із відео «Поліських вовків»
Разом з тим лейтенант запевняє, що із відповіддю ворогу наша сторона не бариться. На боєприпасах не економлять, проте застосовують їх розумно:

— Завжди треба розуміти, що і для чого ти використовуєш. Якщо, наприклад, ми стояли за 100 метрів від позицій противника, то працювати з гранатомета недоцільно. Є сенс працювати з кулемета, зі стрілецької зброї. Тупо закидати посадку з гранатомета — це просто витрата боєприпасу. А їх можна ж використати проти бронетехніки противника або у випадку, якщо ти засік групу осіб.

Коли 60 батальйон зайшов у зону виконання завдання, обстановка була відносно спокійною — декілька прильотів за добу. Проте ситуація змінилася у травні 2022-го, коли штурмова бригада, що стояла поруч, пішла в наступ.

— Коли почались штурмові дії на нашому передньому краї, то дуже серйозний вогневий вплив почав застосовувати противник. Бувало, що за добу на один із флангів моєї роти, на один взвод прилітало більше 70 разів мінімум 120-го калібру, менше 120-го я вже і не рахував. Це тривало протягом місяця, — пояснює командир, який був поранений під час одного з обстрілів. — Ворог застосовує дуже активно авіацію, розвідувальні та безпілотні комплекси. Тобто зробити щось так, щоб ворог не помітив — дуже важко. Всі задачі, які потрібно виконувати, треба спочатку ретельно обдумати. Спланувати кількість людей, змінювати локації. Раніше, до 2017 року, були у противника якісь безпілотні комплекси, але не в такій кількості. Тобто можна було здійснювати якісь маневри, проводити розвідку, інженерні роботи. А зараз — вони тебе постійно бачать, як і ми їх.


Фото: скріншот із відео «Поліських вовків»
Андрій продовжує слідкувати за перебігом бойових дій на позиціях, де стояли «Поліські вовки», та спілкується з військовими, що їх замінили. Каже, що ситуація значно не змінилась. Позиції противника захоплені на половину. Хлопці міцно тримають лінію оборони на околиці Бахмута й робитимуть це до перемоги.

Від редакції: Перші 6 історій у цій публікації є початком постійної рубрики «Поліський вовк» видання СарниNews.City, в якій ми розповідатимемо про захисників і захисниць із 60 батальйону 104 бригади ЗСУ.

Читайте також:
Батальйон «Поліських вовків» очолив новий командир: хто він

Читайте також:
«До останнього вірили, що місто вистоїть» — морпіх «Бурштин» про Азовсталь, поранення та полон


Читайте : https://sarnynews.city/articles/325334/bojove-hreschennya-poliskih-vovkiv-yak-pidrozdil-tro-z-sarnenschini-trimav-oboronu-okolic-bahmuta